Дивлюся.. Ідуть по вулиці жінки з чорними хоругвами. Несуть їх до хати, а за ними біжить маленький хлопчик, Сашко. Він біжить усміхнений між заплаканими жінками. Він не розуміє. Нічого для нього не здається не звичним, ще один день. А зранку на селі навіть півні не проспівали. Ні одна душа не стояла на городі, лив дощ. Малий Сашко біг до свого заплаканого батька, який втратив свого вихователя, свою дорогу людину. Біля нього згорблено стояла стара матір. Не знала вона, що їй далі робити, ніби все життя починається з початку, наче все зупинилося. Біль на її обличчі застиг в очікуванні. І здавалося вона чекала нового жаху. У хаті старі баби на лавках переспівували пісні, чекаючи священика. А він запізнювався ідучи з ранішньої служби. Нарешті трохи втамувався дощ, з кінця вулиці ішло дві постаті. Один був одягнений в буденне сільське вбрання, а другий ішов в довгі рясі. То ішли священик і дяк. Зайшовши до хати одразу приступили правити службу по померлому. Ніхто в ті кімнаті не залишився байдужим. Одні ридали аж заходилися, другі стояли непорушно неначе один зайвий рух і їхня непорушність зміниться на дику істерику. Посеред кімнати стояв гріб, а в ньому лежав блідий чоловік. На його обличчі було безліч зморшок, натруджених з роками. Чомусь зараз дивлячись на нього він був зовсім іншим, неначе я ніколи тої людини не знала. Я закрила очі і згадала, як той старий дядько який лежав посеред кімнати, розповідав мені, як він втратив пальця на праві руці. «То було давно, казав він. До нас в село прийшли німці за хлібом. А ми його ховали в землі, закопували не тільки хліб, а й маленькі мішечки з зерном. В мене був пес, Бровко. Так в той час всіх собак називали. Тай зараз в ті справі мало що змінилося. Я того пса любив. То був для мене справжній друг. Ми з ним і уроки разом робили і по гриби в ліс ходили. Правда троха буйний був, зараза. Чужих людей ніяк не визнавав. Ото зайшли до нас на подвір’я німці з автоматами а він ну ніяк не вгамується. Один німець наставив на нього свою зброю, а я хлопець був тоді ше малий. Побачивши як та паскуда на мого друга автоматом тикає, я зірвався з лавки і побіг його захищати. Мама хотіла втримати мене за виворот, але не встигла вхопити за комір. Я встав між Бровком і дулом. Німець міні усміхнувся… а далі, а далі боляче розказувати. Ти вже не мала, то напевно й сама зрозумієш. » Дивлюся.. Жінки вже несуть хоругви назад в церкву, а за ними по мало повзе похоронна процесія. З церкви попрямували на цвинтар, а там і оком не моргнули, як я з своєю старенькою бабунею стояла і дивилася, як засипали глибоку могилу. Сльози на очі почали виступати автоматично, шкода було і померлого і мою бабуню, яка втратила брата, і дядьків які вже сумували за своїм батьком. Як сумно і не звично продовжувати життя. Я буду пам’ятати свого дядька усміхненим, бо він бум мастак шоб випити і різних анекдотів за столом порозказувати. 1 квітня. Отак то доля вміє жартувати.
Яремчук Василина
Немає коментарів:
Дописати коментар