Символи мого життя, або чому варто зловити можливість емоції

Кожний день відкриває у собі символізм життя. З кожним днем приходить щось, що відновлює на первинний рівень жагу до життя. Символом існування, буття – є бажання жити. В когось воно прокидається з першим промінчиком сонця чи у смачних ранішніх вафлях з кавою. Важливо відчувати себе живим рухатися, бігти до мети, якогось непереборного бажання. 

Для мене відчуття життя, віра і надія є символами які супроводжують з дня у день. Я написала історію, яка відображає почуття життя, бажання і хотіння. І в ній я стою на березі океану... Переді мною відкривається прекрасний краєвид, безмежний горизонт і можливості. Їх так багато і мало, що не розумію до чого тягнутися. Переді мною міняється погода, висота хвиль і сила вітру, міняється життя. Я стою, на моєму обличчі легка усмішка. Я просто стою, нічого не роблю. Я не щаслива, але я і не сумна. Я не висока, але я і не низька. Я ніхто і я все. Але я стою. Стою з сама собою. З своєю гордістю і байдужістю, своєю силою і слабкістю, своїми гріхами і своїм добром.. Але я стою і знаю, що можу зробити крок вперед, можу глибше вдихнути повітря, але я стою і не можу рухатися, я стою і хочу вірити, але не можу, не можу нічого робити. Я просто стою чекаючи чогось, що приверне увагу, зробить мене щасливою, чи заставить плакати, щось, що викличе у мене хоча б якесь почуття, крихітну емоцію. Я чую шум хвиль коли закриваю очі, я бачу вітер коли розплющую їх. Я просто стою на березі океану і це не сумно, але і не весело. Можливо, я стою, бо знаю, що так простіше чи, можливо, я просто боюся? Я стою… закриваю очі, дихаю і уявляю, як я біжу берегом океану, застрибую в нього і відчуваю гармонію, гармонію з собою, своїми емоціями, я бачу перед собою мету і біля мене з’являються інші люди які біжать берегом океану, але не всі в силі зробити крок вперед і застрибнути в нього, не всі… І тут мене наповнює гордість за себе і за тих людей які пливуть біля мене, які зробили крок, зуміли пробачити і любити, образити і ненавидіти, вірити і підтримувати інших. Ми пливемо океаном і я бачу, як хтось змінює курс чи зупиняється на острові, і ось я знову одна і переді мною берег океану…

Відкриваю очі, я стою на березі океану. І я знову не маю сил, відчуваю що я відважна але мені страшно.. Я не можу рухатися.. Я стою… Стою і ні про що не думаю.. просто дивлюся який переді мною прекрасний краєвид, безмежний горизонт і можливості, можливості... Їх так багато і мало. Міняється погода, хвилі і вітер…

Бажання жити, вірити в вищі матерії і відчувати емоції – символи, що є рушійним еквівалентом буття.  Реально бачити можливості і не шукати коробки зі щастям у мегаполіс них супермаркетах. Тільки сильна духом людина здатна жити життям, а не просто перебувати в гравітаційному просторі існування.

Яремчук Василина

Викрутаси долі

Дивлюся.. Ідуть по вулиці жінки з чорними хоругвами. Несуть їх до хати, а за ними біжить маленький хлопчик, Сашко. Він біжить усміхнений між заплаканими жінками. Він не розуміє. Нічого для нього не здається не звичним, ще один день. А зранку на селі навіть півні не проспівали. Ні одна душа не стояла на городі, лив дощ. Малий Сашко біг до свого заплаканого батька, який втратив свого вихователя, свою дорогу людину. Біля нього згорблено стояла стара матір. Не знала вона, що їй далі робити, ніби все життя починається з початку, наче все зупинилося. Біль на її обличчі застиг в очікуванні. І здавалося вона чекала нового жаху. У хаті старі баби на лавках переспівували пісні, чекаючи священика. А він запізнювався ідучи з ранішньої служби. Нарешті трохи втамувався дощ, з кінця вулиці ішло дві постаті. Один був одягнений в буденне сільське вбрання, а другий ішов в довгі рясі. То ішли священик і дяк. Зайшовши до хати одразу приступили правити службу по померлому. Ніхто в ті кімнаті не залишився байдужим. Одні ридали аж заходилися, другі стояли непорушно неначе один зайвий рух і їхня непорушність зміниться на дику істерику. Посеред кімнати стояв гріб, а в ньому лежав блідий чоловік. На його обличчі було безліч зморшок, натруджених з роками. Чомусь зараз дивлячись на нього він був зовсім іншим, неначе я ніколи тої людини не знала. Я закрила очі і згадала, як той старий дядько який лежав посеред кімнати, розповідав мені, як він втратив пальця на праві руці. «То було давно, казав він. До нас в село прийшли німці за хлібом. А ми його ховали в землі, закопували не тільки хліб, а й маленькі мішечки з зерном. В мене був пес, Бровко. Так в той час всіх собак називали. Тай зараз в ті справі мало що змінилося. Я того пса любив. То був для мене справжній друг. Ми з ним і уроки разом робили і по гриби в ліс ходили. Правда троха буйний був, зараза. Чужих людей ніяк не визнавав. Ото зайшли до нас на подвір’я німці з автоматами а він ну ніяк не вгамується. Один німець наставив на нього свою зброю, а я хлопець був тоді ше малий. Побачивши як та паскуда на мого друга автоматом тикає, я зірвався з лавки і побіг його захищати. Мама хотіла втримати мене за виворот, але не встигла вхопити за комір. Я встав між Бровком і дулом. Німець міні усміхнувся… а далі, а далі боляче розказувати. Ти вже не мала, то напевно й сама зрозумієш. » Дивлюся.. Жінки вже несуть хоругви назад в церкву, а за ними по мало повзе похоронна процесія. З церкви попрямували на цвинтар, а там і оком не моргнули, як я з своєю старенькою бабунею стояла і дивилася, як засипали глибоку могилу. Сльози на очі почали виступати автоматично, шкода було і померлого і мою бабуню, яка втратила брата, і дядьків які вже сумували за своїм батьком. Як сумно і не звично продовжувати життя. Я буду пам’ятати свого дядька усміхненим, бо він бум мастак шоб випити і різних анекдотів за столом порозказувати. 1 квітня. Отак то доля вміє жартувати.

 Яремчук Василина

Роздуми на тему МОВЧАННЯ

(Під враженями від оповідання Генріха Белля «Мовчання доктора Мурке»)

Про що можна помовчати? Мовчання. Іноді ним можна пояснити набагато більше ніж безглуздою балаканиною. Змусити себе промовчати є набагато складніше ніж миттєва відповідь. Постійна балаканина гримить в людському розумі. Сьогодні ми так багато говоримо про те, що насправді мало кого хвилює. Так ми обговорюємо політику і культуру, дозвілля, науку і т.д., але насправді більшість із нас цікавлять лише банальні побутові речі, які в кінці-кінців просто заповнюють мовчанку, що насправді сказала б набагато більше. Так, абсурдно стверджувати, що з мовчанки можна зрозуміти більше слів. Оксюморон. Та все ж. Деякі мовчання голосніші ніж слова. Мовчання можна спостерігати у серцях всіх людських істот і воно може бути дуже оглушливим.

Мовчання це місце де правильні слова можуть зібратися разом. Без тиші, потік слів стає безглуздим. Воно є речагом, навіть скоріше центром управління бесіди. Не знаю, як звучав би діалог без мовчання, але з одного лише мовчання був би зрозуміліший. Чи кожний його учасник говорив би про те ж саме?, але знаю, що після такої розмови всі б залишилися задоволені.

Мовчання породжує тишу. Тиша ніколи не зрадить,  вона спокійно чекає кожного. В будь-який час звернувшись до неї - вона є. У мовчанні можна не бачити жодного сенсу, не відчувати життя і жодного значення. Але ті, хто хоть інколи практикує тишу знає, у мовчанні є щось більше ніж все, у мовчанні можна знайти Бога. Він приходить до нас у тиші,  він вже проник в самі темні місця, які існують, і темрява мовчання прославлена своєю присутністю.  Більше того, в тиші Він це єдине, що там є і всі ми бачимо його по-різному.

Що б правильно почути тишу потрібно спочатку очистити неспокійний розум.  Коли розум спокійний, треба слухати звуки власного серця. Після цього потрібно відчути власний подих. Вдих і видих, відчути їх рух. Мовчання, резонанс, вібрації.

Коли відчуваєш мовчання то маєш шанс відчути аромат внутрішнього світу, та для цього потрібно відмовитися від балачок зовнішнього.

Мовчання – нескінченне, впорядковує та заспокоює, але для тих хто звик до шуму, воно може стати загрозливою мукою та стривожити. Мовчання серця може убити, поранити. Творче мовчання є великою рідкістю, а тим паче для журналіста. Інколи так важко промовчати, але так варто було б. 

Ним можна пояснити інтелект і дурість. Якщо хочеш здатися розумнішим – промовчи, але не маючи відповіді виглядатимеш безглуздо, як і слова, що сказані для заповнення тиші. Це замкнуте коло і рішення прийняте тобою ніколи не стане правильним.

Думаю, зрештою багато говорити про мовчання… самі розумієте. І все вище сказане скоріш за все краще б було промовчане. Ніщо не скаже і не пояснить  якусь річ так добре, як вона сама. Тому на питання: «Про що можна помовчати?» є одна відповідь: «Про мовчання.».

Яремчук Василина

Потрібний, або той, що продався

_{«Але ж навколо штучні маски, а не обличчя,}

_{штучні клапани, а не серця,}

_{штучні допінгові емоції, а не любов.»}

_{Степан Процюк}

Незалежний, чесний, той, що прагне справедливості журналіст. Сьогодні – це міфічний персонаж, що живе в вигаданому світі. Реалії життя, а тим паче реалії українського суспільства, заставляють людей навколо ставати справжніми маргіналами, яких мало що зацікавить. Зазомбоване суспільство вимагає зазомбованих магістрів пера. Так, здається, що  ми незалежна держава, вірою і правдою йдемо до процвітання, але насправді ми далі живемо в Союзі, звідки нам немає дороги. Та по-суті справа не в хабарницьких депутатах, тут справа у вже розореній державі. А в реальності ніхто не скаже правди, влада звинувачує у своїх бідах попередників, а народ з того сміється, мов самі накрали. А журналісти, що мали б бути каналом до чистого розуму, продали своє честе сумління.

Написати про щось фактично, не так вже й прибутково. А все в сучасному світі живе на доларах, євро чи іншій провінційній валюті. Якщо твоя зарплата в гривнях то в кінцевому результаті ти сидиш сам-самотою з дульою у кишені. А вихід який? Навколо стільки спокус, що зламавшись, залишається продатися. Зрештою наш медіа простір вже є підготовлений до джинсово-попсових новин. Така інформація випливає так давно, що нація готова далі сприймати певні події в одному ракурсі, а про інші, які і так будуть замовчані, не хоче навіть чути. Це така собі гра у маніпуляції сидячих у трансі людей. І тільки справжні маніпулятори виживають.

Все тримається на псевдо чесності. Чесне слово, чесні журналісти і моя мабуть найулюбленіша іронічна фраза чесні вибори. За то тримаємо марку незалежності, навіть незалежності від відповідальності та професіоналізму.

Зрештою виправдовуючись перед собою, думаєш, що це всього лиш на всього бізнес. І чому інші заробляють, а я гордий? В кінці-кінців продажний може означати – для продажу. Глобальні процеси ми зводимо до іронії, пояснюючи це спеціально не зрозумілими теоремами. А коли, читаєш щось незаангажоване тоді відчувається тон байдужості. То все наша українська ментальність «моя хата з краю…», а навіть якщо щось знаю – нічого не буду з цим робити.

Живемо ефектом стада. Нікого не цікавить нічого. А правда не та, що правдива, а така яку люди говорять. Маючи свою думку ти, або геній, або божевільний.

Яремчук Василина